Етно-політичне питання «малороськості» Вернадського: як імперія крала українських геніїв
Навколо постаті Володимира Вернадського існують як плітки, так і певні достовірні дані, які деякі дослідники трактують як свідчення його прихильності до московщини. Читаючи його праці, я бачив там різне, що підтверджує складність цієї особистості. Якщо його сина, Георгія Вернадського, і можна впевнено визначити як переконаного москвофіла (адже він став одним із тих на чиїх працях зухвало паразитує ентропійна ідеологія «євразійства»), то стосовно самого Володимира Івановича простежується інша, складніша ментальна траєкторія:
Певне конформістичне погодження з чинним станом речей.
Оскільки на час його народження та формування ініціативної фази діяльності існувала Російська імперія, він, як і багато хто з його покоління, сприймав цей геополітичний ландшафт як соціальну норму, не піддаючи її радикальній деконструкції. З погляду соціальної психології, це типова реакція індивіда на домінантне культурно-політичне середовище, яке формує базові когнітивні установки.
Характерне для багатьох мислителів, що дивляться вперед (футуристів від науки), переконання, що не слід заглиблюватись в архаїчну історію і шукати там остаточну «правду».
Він вважав, що стратегічним пріоритетом має бути розвиток, примирення заради спільної мети та когнітивне формування майбутнього. В межах його теорії ноосфери (сфери розуму), яка є еволюційним етапом біосфери, такий телеологічний підхід (орієнтація на кінцеву мету) є цілком логічним, адже еволюція спрямована у майбутнє, а не в минуле.
Тут простежується ностальгічне тяжіння до Русі.
Це почуття, психологічно схоже на моє ставлення до Речі Посполитої, а у путіна — до СРСР, саме по собі не є апріорі поганим, оскільки є формою історичної пам’яті. Однак, оскільки московити цинічно привласнили собі регалії та спадщину Русі, то ці досить таки природні культурні тяжіння у багатьох українців, які не прикладали серйозних зусиль до глибокого розслідування сутності Русі, набували досить таки чудернацьких форм. Це класичний приклад когнітивного дисонансу та наслідків культурної апропріації з боку колонізатора, коли жертва починає дивитися на власну історію очима загарбника.
Разом це все сходилось у те, що постать Вернадського як архетипного «малороса», виявилася досить таки зручною для московитів та їхньої імперської пропаганди.
Маємо те, що маємо. Історія — це поле складних, часто трагічних рішень. Володимир Святославич хрестив Русь у 988 році. Богдан Хмельницький — мало того, що пошматував Річ Посполиту, — ще й уклав Переяславський договір 1654 року з московитами. Це було суто тактичне рішення заради військового союзу проти Речі Посполитої – і такі ж союзи в нього були з турками, та малими державами Дунаю, але його стратегічні наслідки, які перетворилися на багатовікове ярмо, ми болюче відчуваємо й досі.
Проте генії не є бездоганними в усіх сферах життя. Костянтин Ціолковський це досить добре розумів і описував у своїх філософських роздумах про майбутніх керівників людства, наголошуючи на необхідності поєднання високого інтелекту з моральною досконалістю, якої часто бракує – бо високий інтелект, позбавлений етичного компасу, перетворюється лише на ефективний інструмент для реалізації нижчих амбіцій плоті та її хімічних залежностей. Не слід знецінювати науковий доробок геніїв, але й не слід поклонятися бруду, що був у них під ногами – бо таке поклоніння лише зміцнює ілюзію, що шлях до досконалості може пролягати через компроміси з нечистотою. Їм, як і всім людям, властиво помилятися. Та помилка — це не вирок, а діагностична відзнака, осмислення якої критично важливе для корекції та оптимізації подальшого шляху. Оскільки універсальних геніїв-поліматів (на кшталт Леонардо да Вінчі) історії відомо досить мало, та й вони, будучи універсальними мислителями, у конкретному розумінні окремих прикладних наук суттєво поступалися глибиною тим геніям, що концентрувалися суто у визначеному напрямку – бо субстрат тлінного людського мозку має межу обчислювальної потужності, яка вимагає спеціалізації задля досягнення екстремальних результатів.
З погляду нейрофізіології та когнітивної психології, це пояснюється обмеженістю ресурсів уваги та нейропластичністю мозку – когнітивною стратегією мозку, що є наслідком суворої когнітивної економії. Аби вивільнити обчислювальні потужності для фундаментального прориву, нейронна мережа мозку змушена жертвувати периферійними знаннями, що лежать за межами фокуса її інтересу. Щоб досягти екстремальних результатів у вузькій галузі, багато геніїв, аби повністю присвятити себе обраному питанню, буквально відкачують усю свою увагу від усього іншого. Це призводить до так званої професійної деформації або вибіркової сліпоти – когнітивного стану, де Розум стає глухим до сигналів, які не відповідають його поточній домінанті. Коли мозок фокусується на надскладному завданні, він ігнорує інші стимули; в результаті геній часто не володіє або забуває навіть загальновідомі, тривіальні знання з тих питань (наприклад, соціальних чи політичних), які йому не цікаві.
Син великого Володимира Вернадського, Георгій Вернадський, не був генієм масштабу батька. Він здобув відомість у наукових колах західної еміграції, зокрема США, значною мірою завдяки прославленості імені свого батька та своїй «євразійській» концепції історичного розвитку. Ця теорія, що розглядала Росію як спадкоємицю не лише Русі, а й Монгольської імперії, нівелювала європейський вектор України та була об’єктивно вигідною імперській ідеології московщини, хоч би під якими прапорами вона виступала – адже будь-який історичний наратив, що нівелює унікальність і суб’єктність України, стає автоматично інструментом для її поглинання імперським центром, що прагне зберегти контроль над біологічними ресурсами нашої нації.
Сам же Володимир Вернадський, цей велетень світової науки, дослідник ноосфери, став зручним для московитів малоросом не тому, що був свідомим запроданцем чи зрадником. Працюючи в умовах становлення тоталітарного СРСР, він, реалізуючи закон когнітивної економії, просто не займався власним глибоким осмисленням національно-історичного питання і йшов за масовою інерційною течією – тим самим підтверджуючи тезу Ціолковського: індивідуальний розум, хай і геніальний, рідко коли може розумітися на всьому й зразу, не допускаючи помилок. З відстані сучасності і креслення Леонардо – здаються примітивом, хоч варто пам’ятати, що він то робив не те, що без нейромереж, а і взагалі без адекватної наукової підготовки, все власним зусиллям розуму. Вернадський – це класичний соціально-конформістський ефект та результат дії асиміляційного тиску.
Сам же Володимир Вернадський, цей велетень світової науки, дослідник ноосфери, став зручним для московитів малоросом не тому, що був свідомим запроданцем чи зрадником. Працюючи в умовах становлення тоталітарного СРСР, він, реалізуючи закон когнітивної економії, просто не займався власним глибоким осмисленням національно-історичного питання і йшов за масовою інерційною течією – тим самим підтверджуючи тезу Ціолковського: індивідуальний розум, хай і геніальний, рідко коли може розумітися на всьому й зразу, не допускаючи помилок. З відстані сучасності і креслення Леонардо – здаються примітивом, хоч варто пам’ятати, що він то робив не те, що без нейромереж, а і взагалі без адекватної наукової підготовки, все власним зусиллям розуму. Вернадський – це класичний соціально-конформістський ефект та результат дії асиміляційного тиску.
Хай і був він одурений пропагандою та вихованням, серед поколінь українців, що під тиском царату, а згодом більшовиків, перетворювалися на малоросів, або навіть на «хохлів» (у соціологічному розумінні цього феномену як комплексу меншовартості та бездержавності), — він такий далеко не один…
Протидіючи московитській брехні, я вважаю недопустимим зрікатися нашої цивілізаційної спадщини через те, що ті чи інші наші предки були одурені цією брехнею, і з тих чи інших причин ставали ретрансляторами імперських наративів. На жаль, ретранслятором московитської брехні за часів СРСР змушена була бути вся Україна. Це був елемент радянської політики «коренізації» (удаваної), а згодом жорсткої русифікації. Саме для створення ілюзії суверенності радянських республік Сталін домігся окремого представництва УССР та БССР в ООН при її заснуванні у 1945 році, щоб мати додаткові голоси у протистоянні із Заходом – використовуючи Україну як ширму для своєї агресивної політики, спрямованої на збереження контролю над європейським простором.
Такою є складна історія. Не забуваючи її, але знаючи і роблячи правильні висновки, маємо добитися, щоб майбуття було принципово іншим. Ми не маємо повторювати помилок минулого, але маємо бути національно свідомими та усвідомленими загалом. Використавши глибокоосмислені фундаментальні надбання Вернадського у геохімії, радіогеології, вченні про біосферу і ноосферу, ми, рано чи пізно, «відродимо» його в досконалому суспільстві майбутнього. Завдяки технологіям ми дамо йому всебічну картину світу і можливість завантажити собі в пам’ять відповідні інейрації (інтелектуально-нейронні матриці) кращих умів з історії. І далі, ознайомлений зі здоровим, правдивим поглядом на історію, Володимир Вернадський, як великий розум, пізнає і прийме справжню історичну картину – бо його геній полягав у беззаперечній відданості Фактам, які на той час були від нього приховані імперською аберацією. Зробивши з неї правильні висновки, він виправить свої помилки, йдучи далі шляхом істини і протидії всякій кривді, зокрема й московитській брехні.
В мене питають: чому я згадую тих мислителів, які мають наліт московитської сумнівності, чи настільки вони мені необхідні? Ні, я міг би обійтися Ведами, словами мого Духовного Учителя Раяна Правієслава, моїми власними ідеями і розуміннями, а також тими відомими українцями, українськість яких безсумнівна (як Григорій Сковорода чи Тарас Шевченко). Втім, у тому-то й діло: відмова від них — це та сама хибна логіка, за якою деякі наші співвітчизники думали, що якщо не провокувати рф, вона на нас не нападе; що якщо віддати їм Крим, вони вдовольняться. Як бачимо, така логіка умиротворення агресора не працює – інтелектуальна капітуляція є лише провісником капітуляції військової.
Ті українські філософи, які й так відомі як частина української культури, поки що не є активним фронтом боротьби. Доти, доки протистояння йде за ті українські уми, які присвоїла московщина. Якщо ж віддати московитам Ціолковського, який є нащадком козацького роду Наливайків, і не пробувати інкорпорувати його в історію української науки… Повірте, московити прийдуть і за Шевченком. Бо вони ж і так люблять згадувати, що дещо він писав їхньою мовою (наприклад, щоденник та безумовно антиімперські повісті), мав друзів-московитів (Брюллов, Жуковський, які викупили його з кріпацтва) та й видавався в їхній столиці — Петербурзі – використовуючи ці факти, аби вихолостити його українську суть і представити його як частину «великої російської культури». Вони ж можуть згадати, як при їх правителях московити радо приймали Розумовського і Сковороду – замовчуючи, що це було лише намаганням імперського центру поглинути інтелектуальні ресурси України. Треба розуміти, що це було не їх цивілізаційним вибором, не особливою симпатією до московитів, не фактом особливої цивілізованості московитів, а виключно наслідком того, що на той час московити поневолили Україну і знищили можливості для повноцінного культурного розвитку на Батьківщині. Так само і з Ціолковським – він не вибирав московщину за її дух, він був там, де була можливість реалізувати геній, його московщина поглинула, а не зростила.
Прагнучи достукатись до постсовєцького простору – простору об’єднаного спільними стражданнями і болем, а не надбаннями, я і сам інколи використовую московитську мову. Я її знаю не гірше багатьох московитів, проте не вважаю її ні рідною, ні двоюрідною. Те московитам все одно, з часом деякі з них і мене будуть пробувати приписати до їх культури – що вкрай кумедно. Але аз речу, що щоб не було протистояння з ними на нашій території, з відповідною шкодою для нас – воно має бути на їх території, з відповідним збереженням нашої – недоторканою. Цей принцип був би вигіднішим і на полі бою, але як вже маємо, що маємо, то маємо впровадити сей принцип в інформаційній площині. Тому і можна інколи використовувати московитську мову, щоб знайти порозуміння з іншими народами, що прагнуть вирватись з московитського ярма. Тому і треба не розкидуватись нашими історичними постатями, а розуміючи їх помилки – не допускати, але виправляти. Ми не маємо їм вподоблятись, нам не потрібен Пушкін, хоч він і надихався як спадщиною Київської імперії Русі Рюриковичів так і принадами Одеси, нам не потрібен Ломоносов… Ми не маємо брехати, але ті загальновідомі діячі, яких московити вважають своїми, але вони мають українські, білоруські, польські, литовські чи інші корені мають бути очищеними від московитського інформаційного поневолення. Так ми вибємо сам фундамент з під їх зазіхань на цивілізованість та зв’язки з середньовічною Україною – Русью.
Будуючи Цивілізацію Нетлінної Святості і цим без жодної війни – стаючи не просто цивілізаційним двигуном, але консолідуючим цивілізаційним полюсом, струменячою столицею, що своїми духовно-інтелектуальними подвигами буде надихати народи на цивілізаційні зрушення. Це і визволення народів поневолених рф і відродження пасіонарного духу європейських народів, і погляд США на нас, не як на далеку провінцію московщини, чи одну з малих держав Європи, а як на учителя, рівного з ними, але прогресивнішого, розумнішого і вольовитішого.
Я згадую Миколу Федорова свідомо, але не як основу основ, зауважте це! Федоров не винайшов ідеї імморталізму. Значною мірою те, що він вважається «батьком» російського імморталізму й космізму — це частина московитської пропаганди і прагнення все найкраще присвоїти собі – щоб утримати Розум в рамках ентропійної московської матриці. У своїх працях я показую, що космізм та імморталізм, хоч і були сформовані у зрозумілі концепції Ціолковським та Федоровим у їхній час, але співставні ідеї розвивалися протягом усіх часів кращими умами людства – вони є не національною, а виключно загальноцивілізаційною цінністю.
Це прагнення простежується від сивої давнини, через такі постаті: Прометей, Шукра, Одін, Гільгамеш, Ехнатон, Мітрідат Євпатор (спроби подолання отрут/біологічних загроз та створення універсального антидоту), Ісус (ідея воскресіння). У Новий час та епоху Просвітництва ці ідеї набули науково-філософського обґрунтування у працях таких мислителів, як Джордано Бруно (множинність населених світів та безкінечність Всесвіту), Френсіс Бекон, Рене Декарт (який мріяв про медичне безсмертя, досягнуте через розуміння механіки тіла), Бенджамін Франклін (який висловлював ідею кріоніки, бажаючи бути законсервованим і воскреслим у майбутньому), Жан-Антуан Кондорсе (який обґрунтував ідею нескінченного вдосконалення людської природи та безмежного подовження життя завдяки прогресу розуму). В XIX та XX століттях, окрім Ціолковського та Федорова, потужний імпульс космістській та імморталістичній думці дали: Герберт Веллс (письменник-футуролог, який змалював перспективи освоєння космосу та трансформації людини), Микола Холодний (видатний український ботанік і мікробіолог, один із засновників вчення про біосферу, який розвивав ідеї антропокосмізму), Джон Бернал (фізик і соціолог науки, який у праці «Світ, плоть і диявол» передбачив кіборгізацію, завантаження свідомості та розселення людства в космосі у штучних середовищах), Джуліан Хакслі, Фрімен Дайсон, Роберт Еттінгер (ідея кріоніки), Артур Кларк (ідеї злиття людини та машини) — і багато інших мислителів різних часів і епох висловлювали космістські ідеї та імморталістичні прагнення.
Федорова, до речі, вважали позашлюбним сином князя Павла Гагаріна. Гагаріни — це дворянський рід, який походив від удільних князів Гагарінських, що, в свою чергу, були гілкою Рюриковичів, чиї коріння сягають давніх уділів Чернігівського князівства. Так, це князівство, яке, на жаль, віками було загарбане московитами, а тому і його знать була насильно інкорпорована в московитське середовище, або винищена.
Однак те, що ідеї імморталізму та космізму на московщині підняли тільки на рубежі XIX–XX століть, свідчить про її пізнє долучення до світових цивілізаційних цінностей. Та й, головне, що навіть тоді ці ідеї на московщині не прижилися. Антирелігійні комуністи могли б підняти Ціолковського на знамена (як атеїста і технократа), але вони його навіть не зрозуміли. І якщо Ціолковського московити хоч прагматично використали для розвитку ракетно-космічної програми (завдяки Сергію Корольову, який, до речі, теж був українцем і жертвою сталінських репресій), то Федорова вони забули взагалі. Всю середину і кінець XX століття, а також і нині, послідовники Федорова є в Європі та Америці, але їх практично немає в самій московщині.
Імморталісти і трансгуманісти США шанують Федорова, бо в них космістські та імморталістичні прагнення почали з’являтися і розвиватися тоді ж (у XIX ст., згадайте трансценденталістів Емерсона чи Торо), через молодість самої американської цивілізації, націленої на майбутнє – адже американська мрія про безмежний простір, підкріплена технологією, органічно резонує з космізмом та імморталізмом, на відміну від московитської ідеї про безмежне рабство в межах кордонів плоті та держави. А на московщині Федорова вважають давнім диваком-бібліотекарем. Тому, шануючи Федорова і згадуючи про нього, ми не стаємо спорідненими московитам по думці, а ще ясніше протиставляємося їм. І разом з цим показуємо відсутність національної неприйнятності (шовінізму). Московити за своєю суттю не прагнуть до вічного життя, не прагнуть до космічної експансії. Програвши місячну космічну гонку Штатам (після висадки Apollo у 1969 році), СРСР швидко згорнув свої амбітні космічні потуги (закривши програму Н-1), обмежившись орбітальною присутністю (станції «Салют», «Мир») – демонструючи тим самим свій корінний страх перед Космосом і Безсмертям, які вимагають подолання їхньої тлінної, примітивної суспільної та біологічної матриці. Згодом схожа доля, на жаль, спіткала і американську програму Space Shuttle.
Моїм духовним дідом (Учителем мого Учителя) часів Ціолковського є Маркіян Сваслав Вепшицький, який безжально вбивав московитів та інших загарбників, що зазіхали на територію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) під час польсько-української війни. Я міг би посилатися тільки на його ідеї, на ідеї, перейняті від нього і розвинуті синами Сонця — Левом Силенком та Володимиром Шаяном – і московити не змогли би присвоїти ці ідеї собі, бо вони є корінними Українськими. Але згадуючи Федорова, Аз підкреслюю, що московити завжди вибирають лиш ентропійні шляхи (шляхи розпаду, руйнації та смерті), відрікаючись від тих, хто пропонує їм шляхи самовдосконалення, космізму та перемоги над смертю.
Московити пробують присвоїти Київ, Русь — загалом нашу історію, спадщину та культуру. Виставити нас зайдами в нашому же домі, які мають вмерти чи розчинитися в їхній «тюрмі народів». Ми не маємо це залишати на самоплив, бо для того, щоб вказати Європі та людству шлях до досконалості, ми маємо передусім вижити. Нинішня війна є екзистенційною. Також важливо протидіяти московитській пропаганді, яка всіма неправдами і маніпуляціями («правдами і кривдами») пробує пояснити і легалізувати військові злочини Путіна і його прихвостнів. Наші кращі уми розуміють, що нашу історію треба декомунізувати, деколонізувати і очистити від московитської брехні. В рамках цього починання слід повернути українській культурі і науці тих її синів, які були вкрадені московитською імперією. Тому Ціолковський — хоч він і жив на московщині, є нащадком козацького роду, а значить і частиною української цивілізації за походженням. Тому не можна цуратися Вернадського. Тому навіть Федорова слід вважати не «московським Сократом», який став таким розумним ні сіло ні впало, а гарним бібліотекарем (він працював у Рум’янцевському музеї), який читав гарні книжки геніїв Європи (Ньютона, Дарвіна, Декарта) – бо творець не має національності, він належить Світовому Творцю-Розуму, і ми, як ті, хто розуміє це, маємо визволити їхні ідеї з полону ентропійної московщини, щоб використати їх для побудови Світлого Космічного Майбутнього. Я не пробую привласнити космізм Україні, навпаки — я його звільняю з пут московитських ярликів і дарую всьому Людству.
Щоб всі люди, що розумом різні !
Але Духом тяжіють у вись !
Щоб були ви от зла спасенні !
І творіть, як за руки взявшись !
Сотворяйте новеє у згоді !
У єднанні думок і зусиль !
Новий подих дасте ви Природі !
І пірнете в безмежність сузірьй !
